Роки навчання Світлани Карунської на скульптурному факультеті та в аспірантурі Української академії мистецтв (тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) були по-своєму важкими, але й неповторними.Це були роки перебудови, перші роки незалежності України. З мистецтва знято всі заборони, все більш відкритими стають контакти з культурою Заходу. Але разом із тим відходить доба державних замовлень, державної підтримки молодих талантів, молодіжних республіканських і всесоюзних дипломних виставок з наступним запрошенням до творчих груп у Переяслав-Заліський, Палангу, Седнів. З 1986 року в Україні починають регулярно відбуватися симпозіуми скульптури з каменю. Тут формується щось на зразок альтернативи академічній школі – робота безпосередньо в твердому матеріалі, яка викликає кілька етапів зацікавлення національною старовиною, архаїкою, примітивом.
Та цей шлях ніяк не відповідав внутрішньому стану Світлани Карунської. Вона не лише не відчувала скульптуру як необхідність подолання опору матеріалу чи гравітації, зовсім навпаки – її приваблювала легкість, вітальність, прозорість. Не хотілося робити зайвого, грубого, непотрібного, додатково захаращуючи простір життя, вже й так переповненого забудовою та промисловою продукцією сучасної людини. Ще півстоліття тому великий російський скульптор О.Т.Матвєєв радив своїм учням добре зважити, перш ніж створювати чергову статую. Вона ж бо захопить у просторі місце живої істоти!
Мінімалізм Світлани Карунської, звісно, ніяким чином не пов’язаний з науково-технічною революцією, як це відбувалося у мистецтві кінця 1950-х – початку 1960-х в Європі та Америці. Її мінімалізм – етичного змісту. Тому що важка людська плоть, дійсно, приречена на тління, і лише внутрішнє енергетичне ядро людини, її спрямованість увись гідні лишитися в художньому образі.* Після А. Джакометті нас навряд чи бентежитиме невагомість її фігур. Але ж Джакометті створив образ екзистенційної людини, одинокої та беззахисної, яка пережила жахіття Другої світової війни. Тому, можливо, на противагу йому, більш близьким по духу скульптором для Світлани став Артуро Мартіні, про якого вона казала: «Він сповнений життя. Він зовсім не простий. Його фігури змушують згадувати Помпеї, при цьому мають суто сучасні, сюрреалістичні риси. І він увесь час змінює прийом, щоб створити образ Людини – тієї, яка думає, переживає, мріє...»
У сприйнятті світу українською художницею кінця XX – початку XXI століття, сутність людини перебуває в стані блаженного зачарування, трепету, постійної тяги до ігрового переосмислення реальності. Пластичні фігурки Карунської немов би намагаються знову повернутися до світу Природи, з якого колись вийшла давньогрецька скульптура. Цю якість скульптури XX століття англійський дослідник Герберт Рід визначив терміном “віталізм”, пов’язуючи насамперед із творчістю свого співвітчизника Генрі Мура.
Потяг до природньої безпосередності є далеко не єдиною ознакою скульптурних персонажей Карунської. Вони артистичні, споглядальні, чутливі до краси та найменших душевних порухів. Їм притаманні саме ті важливі риси, які дедалі зникають з життя сучасної людини, одержимої матеріальними химерами. Тому, можливо, бронзові “Химери” Світлани зовсім не нагадують фантастичних істот із середньовічних соборів...
Три прозорі фігури в довгих шатах справляють враження поступового сходження людини від бентежного руху до мудрого спокою. Янгол – це крила за спиною Людини. Це її мрії, краса, неспокій, її одвічне прагнення вперед і вгору. “Animula Vagula Blandula” – крилата Душа, велична постать із зміцнілими крилами, здатними подолати гравітацію і підняти людське тіло над землею, ледь-ледь осяяна відблисками кольорів середньовічних мозаїк. Можливо, це найбільш цільний художній образ, створений Світланою Карунською, в якому втілено ідею значущості духовного життя для сучасної людини.
І ще один твір видається нам глибоко новаторським. Це напівпрозорий коконоподібний “Філософ, що спить (Чжуан-Цзи)”. Він немов зависає у просторі. Ідеї спокою та внутрішньої повноти, що втілені в скульптурному об’ємі, сприймаються і як переконлива альтернатива “Людині, що крокує” Джакометті, і як нова концепція людини третього тисячоліття. Цей твір є також вдалим втіленням плідної концепції прозорої скульптури, до якої Світлана прийшла останнім часом через захоплення ідеєю полегшення скульптурної маси. В цьому вона, безумовно, підхоплює і розвиває О. Архипенка, який був переконаний, що порожнина в скульптурі – це пам’ять про об’єм. На цьому, якісно новому етапі своєї творчості С. Карунська все частіше звертається від ігрових сценок, театральних та вигаданих персонажів до споглядального світу предметів і рослин. Її “зварні” прозорі пляшки, келихи, фрукти зі скляними кольоровими доповненнями зберігають тепло людських взаємин і, навіть, діалогічність. Звичайно, і тут не можна не зауважити впливу італійського мистецтва, а саме – метафізики Дж. Моранді. Адже мистецтво – це не лише монолог, але й діалог – крізь віки і епохи. І як радісно зустріти в цьому світі гідного і мудрого співбесідника, який розумітиме, що саме Людина одухотворює Всесвіт своєю присутністю. Без неї ніхто не відчує ні його краси, ні його неповторності, ні його нескінченності...
Людмила Лисенко, мистецтвознавець.